Іван Тараненко: «Кому потрібні українські композитори?»

Іван Тараненко: «Кому потрібні українські композитори?»

Щоб там не казали, мелодія-гармонія — понад усе. Творчість композитора Івана Тараненка приваблює мелодійністю як у симфонічних творах, так і в піснях-романсах. Його композиції вирізняються глибокими думками-образами і оркестровою винахідливою насиченістю.

Як музикант він універсальний: композитор, піаніст, співак, викладач. Додамо ще дві грані — Іван Іванович є секретарем правління Національної спілки композиторів України, засновником і генеральним директором Міжнародного фестивалю-конкурсу академічної та сучасної музики «Фарботони» у м. Каневі (від 1998 р.).

А ще універсальність пана Тараненка полягає в тому, що він вільно почувається як у академічній (інтелектуально-заглибленій серйозній), так і у фольклорній, джазовій, електронній, популярній музиці. Фундаментальна освіта (закінчив композиторський факультет і аспірантуру Національної музичної Академії України ім. П. І. Чайковського) дає йому змогу експериментувати і вторгатися майже в усі музичні сфери. Вчителі у Тараненка — велетні: знані композитори, народні артисти України, професори В. Кирейко, А. Штогаренко, Г. Ляшенко.

Лауреат премії ім. Л. Ревуцького, всеукраїнських і міжнародних конкурсів Іван Тараненко — яскравий учасник форумів музики молодих, фестивалів «Осінній джазовий марафон», «Київ-Травень-Джаз», «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону» (Київ).

Як виконавець виступає із сольною програмою власних творів та імпровізацій. Створив джазовий колектив («МузКлуб І. Тараненка»), з яким концертує як композитор і піаніст. Виступав із відомими виконавцями — бандуристом Романом Гриньківим, гітаристом Енвером Ізмайловим, саксофоністом Юрієм Василевичем, барабанщиком Володимиром Куриленком і багатьма іншими.

Твори композитора звучали в концертних залах Польщі, Росії, Туреччини, Угорщини, Франції, Великій Британії, Ізраїлю та постійно виконуються в Україні.

— Пане Іване, життя українського митця зазвичай розмежоване на дві частини: він працює більшість часу «для підтримки штанів», аби була можливість займатися улюбленою творчою справою. Як це у Вас виглядає?

— Питання складне і болюче. «Розмежованість» зростає з віком. Бо в молодості на початку творчого шляху ти романтично мислиш: треба робити те і так, щоб виходило на нормальному професійному рівні, було цікаво людям, і не так важливо, які за те будуть гроші. Проте з часом, коли «обростаєш» сім’єю, відчуваєш, що тобі не вистачає коштів, аби елементарно реалізуватися.

Композиторам особливо важко. Виконавці, приміром, мають якісь гастрольні поїздки, виїжджають за кордон, щоб заробити на хліб насущний, а композитор, якщо немає побічної роботи, того, що ми називаємо халтурою (це не означає — халтурно зроблено, йдеться про реальний заробіток в суміжних сферах) перебуває в скруті, він не має гроші для того, щоб купити музичний інструмент, комп’ютер, певні програми, щоб краще реалізувати свої ідеї.

У нинішній Україні професійні композитори, особливо академічні, державі зовсім не потрібні. Лише той, хто може працювати в різних напрямах і стилях, приміром, у естраді, джазі, рок-музиці, має можливості для виживання. Не варто розраховувати, що закупівельна комісія Міністерства культури придбає якийсь твір за мізерні кошти (якщо їх розподілити на весь рік, то навряд чи на місяць припаде 500 грн. За такі «шалені гроші» закуповують великі твори, наприклад, симфонії, концерти. Про малі форми годі й говорити). Про авторську винагороду за виконання своїх творів на радіо і телебаченні композитор може лишень мріяти. Закон про авторське право у нас практично не працює.

Із спілкування з нашими колегами за кордоном знаю, що там ситуація кардинально відрізняється. Скажімо, у Польщі композитор за хвилину звучання музики на радіо отримує приблизно двадцять доларів. У нас же митці, особливо коли створюють оригінальні цікаві речі, нерідко змушені платити чималі гроші за те, щоб їхню музику просто випустили в ефір, не кажу вже про радіопередачі стосовно творчості. Це абсолютно ненормальний стан речей, вся система поставлена з ніг на голову. За кордоном твір, інтерв’ю митця, що транслюють в теле- і радіоефірі, оплачують, бо це є інтелектуальною власністю.

Соціальний стан композитора в Україні взагалі поза увагою. В Канаді, як розповідав мені видатний український композитор Євген Станкович (він деякий час там жив і працював), держава щороку виплачує композитору п’ятдесят тисяч доларів, нехай канадійських, але це дає змогу спокійно писати твори, звітувати про роботу, добре жити на гонорари. Швейцарська спілка композиторів розподіляє державні замовлення між композиторами, і якщо раптом хтось не отримав його в поточному році, то має інші преференції: у вигляді концертів, записів, виданні нот. Кожен творчий крок митця супроводжує авторська винагорода. А в Швеції, якщо композитор захворів і не може працювати, спілка з коштів держави виплачує щомісяця 3 тис. євро. У Британії, Бельгії, Швеції, Швейцарії, Франції, Німеччині, Фінляндії, Італії й тій самій Польщі композиторами опікуються спілки і численні державні програми (грантів — море), з яких інколи дещо перепадає і нам. Щоправда, є і в нас гранти Президента України для талановитої творчої молоді, але поки цього недостатньо.

Українські композитори мають можливість виїжджати за кордон, влаштовувати концерти, але це — епізодичні, невеликі заробітки, бо там передовсім дбають про своїх.

З одного боку, в щоденній гонитві важливо не втратити справжність і схильність до творчості, з іншого — треба не забувати, що твориш не лише для того, щоб шикарно жити. Комфортне існування має виникати як підсумок твоїх досягнень. Творчість, як і їжа, даються Господом для того, щоб ми мали змогу самовдосконалюватися, любити людей і допомагати одне одному. Таким чином, виявляючи до Всевишнього любов, ми продовжуємо життя собі й нашим близьким.

Якщо талант і праця гідно оплачуються, то музикант отримує майже ідеальні умови для роботи. Якось я подивився на DVDі, як працює Стінг. У британському маєтку і на віллі в Каліфорнії він має стаціонарні студії, куди запрошує музикантів працювати над певними проектами по 2-3-4 місяці, в залежності від гастрольних графіків. Там є нормальні умови як для проживання, так і для творчості. Стінг не ламає голову над тим, що йому треба кудись бігти на три роботи, він відточує кожну нотку, використовує будь-які звукові і тембральні можливості різноманітних інструментів, відшліфовує музичні моделі, спокійно вирішує всі проблеми, які виникають під час репетицій чи запису.

До такого стану речей прагнуть всі композитори і виконавці: творити не у вільний від якоїсь роботи час (взагалі-то який може бути вільний час у нормальної творчої людини — хіба що для того, щоб трошки перевести дух), а щосекунди. Ви можете сказати, що Стінг це шоу-бізнес, що його діяльність не відображає життя академічного композитора. Але я маю на увазі перш за все якісний рівень музики. Бо Стінг сьогодні співає рок, а завтра може записати диск із лютністом, де вони разом на високому рівні виконують середньовічні табулатури.

Щодо якості нашої популярної музики, то її небагато. Бо те, що сьогодні, як кажуть “піпл хаває”, відрізняється суттєво лише кількісно, але ніяк не якісно. Ви послухайте, що сьогодні звучить в супермаркетах або центрах дозвілля та відпочинку. Я вже не кажу про ефір багатьох теле- і радіо каналів. Ця, так звана, “музика” настільки примітивна, що вона породжує або внутрішню агресію або повне спустошення духу людини.

Я з кожним днем дедалі більше відчуваю, яке життя коротке і швидкоплинне, і часу зробити суттєве, залишається дуже мало. Постійно вигадуєш, як знайти можливості для реалізації творчих планів. Напевно, Стінг, Чік Коріа, П’єр Булєз, Карлхайнц Штокхаузен, Джон Вільямс, голлівудські композитори, празькі чи паризькі викладачі консерваторій не сушать голову над тим, як нагодувати сім’ю, заплатити за квартиру, вирішити елементарні побутові питання, “підняти дитину”, як це робить український композитор, котрий у намаганні вилізти з хронічної скрути під назвою “Як вижити” бігає по двох-трьох роботах, та ще й встигає віддаватися улюбленій творчій роботі, приміром, уночі у “вільний від роботи час”.

Крім того, в українського композитора зазвичай є ще громадська робота. Із колегами в Національній Спілці композиторів вирішуємо різні спілчанські проблеми, які часто відображають стан мистецтва і культури нашого суспільства.

Щороку в Каневі проводжу міжнародний фестиваль «Фарботони». Вважаю, що він має величезне значення, адже тут накопичилися неабиякі проблеми з молодим поколінням, місто утримує перше місце з наркоманії в Черкаській області. Наші політики, всяк на свій лад, чимало говорять про те, що у нас є Шевченко. Насправді ж його вшановують лишень тричі на рік: у день смерті, в день народження і в день перепоховання, а потім про Великого Кобзаря забувають. Тільки останнім часом почали відбуватися позитивні зрушення: з ініціативи Президента знайшли гроші на оновлення дороги до Тарасової гори, зроблено алею скульптур образів із творів Т. Г. Шевченка. Але мій рідний Канів, як і десятки райцентрів по всій Україні, занепадає економічно і духовно. Там зовсім немає таких концертів, як у Києві або у великих обласних містах.

— А в селах, взагалі, повний мистецький вакуум…

— Так у столиці щодня відбувається з десяток потужних заходів, а у провінції – нуль. Важко митцям дістатися у “діру”, хоча там теж люди живуть, вони чекають артистів і письменників, там дуже вдячна публіка. Молодь потребує духовної поживи і треба не шкодувати ресурсів, аби діти не тинялися по вулицях, не курили, не штрикали в себе всяку гидоту, не матюкалися. Отже, Канів має свій фестиваль, а інші містечка?

— Сукупність нетворчих проблем призводить, напевно, до того, що творчість не така вже життєствердно радісна…

— Авжеж, у митця немає підстав особливо радіти, бо його здобутки погано доходять до людей. Навіть шедеври не використовуються. На превеликий жаль, все повернуте на те, щоб країну дерибанити, і це відбувається в усіх бюджетних сферах.

Можновладці хваляться: от ми підняли зарплату викладачам. Але ж ціни піднялися ще вище. А про створення нормальних умов для творчих людей взагалі не йдеться. Хоча вже треба волати-кричати: “Так не може бути! Держава має перш за все опікуватися основним – культурою, мистецтвом, освітою, духовністю, бо на цьому фундаменті росте економіка, бізнес”. А у нас все догори дригом, тому скрізь гармидер, економіка по-звірячому направлена на те, щоб збагачуватися будь-якою ціною, руйнуючи екологію не тільки природного середовища, а й людських душ. Тут проблема не якогось окремого митця, вся культура і мистецтво країни у великій халепі.

Є митці, які можуть заробити і за кордоном, і на Батьківщині. Вони вміють це робити, і молодці, що з цим справляються, не кожний здатен переступити певний рубіж, щоб ціною шалених зусиль робити побічну справу, аби все ж таки займатися найдорожчим — улюбленою творчістю.

По честі кажучи, сьогодні в мистецтві працює дуже багато справжніх професіоналів, гарних фахівців, українська професійна композиторська школа ніколи не поступалась іноземним, вона навіть по окремих параметрах і в цілому вища. Але у нас нема нормального менеджменту, промоушену, ні внутрішнього, ні зовнішнього: наші композитори здійснюють за кордон лише епізодичні вилазки — показують своє мистецтво, заодно трошки презентують своїх друзів. А якоїсь націленої програмної політики відповідних державних установ з презентації нашого мистецтво немає. Зате як активно працюють у нас закордонні культурні центри: “Гете інститут”, “Польський інститут”, “Росзарубіжцентр”, “Французький центр мистецтв” тощо. Вони експансують свою культуру по всіх країнах світу. А ми у себе її не леліємо і не представляємо в столицях Європи, не кажучи вже про Америку (Український культурний центр є тільки в Москві, і нещодавно відкрився в Парижі). Діаспора працює в цьому напрямі, але вона не в змозі зробити те, що здатні зробити українці в Україні. Мій товариш приїхав з Бельгії, розповідає: “Тамтешні українці не задоволені ініціативами Ющенка щодо голодоморів, вважають, що все не так треба робити”. На спроби з ними спілкуватися українською, реагують: “Ви говоріть з нами, будь ласка, французькою мовою, бо ми української не розуміємо оскільки живемо у Бельгії тривалий час”. Ну і питання виникає: “Чому ви радите, як і що нам треба робити, якщо не знаєте не тільки наших реалій, а й мови?”.

А наші реалії — це підсумок скособоченого розвитку начебто незалежної країни. В Україні погано-сутужно жити робітникові й лікарю, вчителю і композитору. В Радянському Союзі композитор мав можливість пристойно заробляти, хоча нині кажуть: “Над ними “висіли” комуністичні спілки”. Так, були спілки, які об’єднували людей, більшість з котрих талановито себе проявляли, хто комсомольськими піснями, хто ліричними, хто симфоніями, хто оперетами. Люди займалися творчістю і могли нею заробити. Звісно, були дисиденти, і вони будуть при будь-якій владі, якщо вона тоталітарна, а не демократична, завжди існуватимуть антагонізми між митцем і правлячою елітою. В незалежній Україні, на жаль, досі нема у владі людей щиро зацікавлених в національній культурі. Дійсність свідчить, що українському митцю не варто чекати покращань не від держави, не від зміни урядів. Ніхто з прем’єрів і членів його команди не відчував натхнення при слові “культура”, але в усіх загоряються очі при слові “гроші”. Хоча є очевидним, що має бути хоч якась культурна політика. “Помаранчева” революція дала можливості більш вільно висловлюватися, приміром, мені поки що не загрожують якісь публічні санкції-обмеження (хоча куди ще далі обмежувати композиторів?). Говорити сьогодні можна будь-що, а от чи дає ця вільна розмова якийсь поштовх до конкретних дій? Чи хтось задумається про те, що треба не тільки бути людиною при владі чи можновладцем від певних бізнесових кіл, а ще й подумати про того чи іншого митця, про театри, музеї, про дітей, які вчаться мистецтвам і є по суті нашим золотим запасом. На мою думку, діти і молоді люди, які виступають на багатьох міжнародних конкурсах і перемагають, є гідна зміна тому, що у нас сьогодні відбувається. Цей золотий запас треба вміти примножувати і використовувати, але ніхто у верхах цією “тезою” не керується. Я чув, що Юлія Тимошенко закупила кілька роялів для музичної школи-десятирічки імені Лисенка, це добрий конкретний вчинок. Але це епізодичний порив на тлі відсутності культурної програми, чиновники не ставлять і не виконують серйозні завдання по забезпеченню нормального існування мистецьких галузей. Тому творчі люди мусять бігати по кількох роботах, щоб заробити на прожиття, а потім встигати малювати картини, писати вірші чи прозу, створювати музику…

— А що встигаєте Ви? В яких жанрах працюєте як композитор?

— Окрім виконання обов’язків у Спілці композиторів та організації міжнародного фестивалю “Фарботони” встигаю викладати в консерваторії і в Дитячій академії мистецтв.

Як композитор працюю в багатьох жанрах, хоча віддаю перевагу академічній музиці: пишу для будь-яких складів, починаючи з певного сольного інструменту і закінчуючи симфонічним оркестром, пишу для інструментів, пов’язаних з електронікою, для хорів. Займаюсь джазом, він для мене в свій час був хобі, а тепер інколи приносить прибуток. Джаз передусім приваблює як можливість проявити своє авторське “я”, мені уже не цікаво грати стандарти відомих авторів, це, напевно, стихія тих музикантів, які вміють їх подавати краще, ніж я. Я віддаю перевагу створенню нових тем у жанрі ф’южн: це поєднання академічної музики, фольклору, джазових елементів, різних інструментів. Певний час казали, що джаз-рок це і є ф’южн. Ні, це не зовсім так, поєднання джазу і року — це злиття, а справжній ф’южн, на мій погляд, передбачає поєднання різних музичних течій і різних (часто дуже віддалених) видів інструментів, це багатокомпонентна каша, солянка, але вміло, органічно-цілісно й професійно “зварена”. У слухача не повинно бути підстав казати: “А ось тут стирчить, а там випирає. Як можна було це змішувати?”. Тут все залежить від твого природного смаку, від виховання, освіти, самопізнання: джазовій музиці мене ніхто не вчив, я пізнавав її завдяки записам, нотам, які я знаходив, копіював. Я підбирав теми на слух, а потім імпровізував, — напевно, такий шлях проходять всі джазові музиканти.

Нині я викладаю в консерваторії теорію джазу, яка включає три дисципліни: джазове аранжування, гармонія в джазі і джазова імпровізація. Майбутнім композиторам я пояснюю, що без цих знань і умінь вони не зможуть нормально працювати в нашій країні, вони мусять вміти джазово мислити, а не плисти тільки в академічному руслі. Хороша музика є в усіх жанрах: в естраді, джазі, в року, в академічному жанрі. Критерій один: або музика є, або її нема.

В цьому сенсі я намагаюсь допомагати студентам бути прагматичними, розбиратися в музикантському житті. Чимало з них згодом захоплюються не тільки джазом, а й багатьма іншими напрямами і стилями. Адже якщо ти пишеш музику до якогось кінофільму, вистави, ти мусиш володіти не тільки академічними формами, а й повинен вміти написати і подати бугі-вугі, фокстрот, блюз, баладу тощо. Ллойд Уеббер, який має ґрунтовну академічну освіту, створює чудові мюзикли, рок-опери і шлягери.

Якщо говорити про дітей, з якими я займаюся в Дитячій академії мистецтв, то в тих уроках є певна специфіка. Не всі ті діти стануть композиторами, акцент робиться більше на виконавство, а композиція йде як додаткова спеціалізація. Деякі мої учні перемагали на українських і міжнародних конкурсах, і це у них успішно виходить також тому, що вони не тільки вчаться грати твори, а й розуміють їхню форму, зміст, процес і кухню створення (чому композитор саме так зробив). Коли діти пишуть письмові твори в школі, це не означає, що всі вони мають стати письменниками, зате вони навчаються логічно будувати думки, мову, бачити і розуміти оточуюче середовище. Гадаю, що так само знання композиційних тонкощів допомагає пізнавати світ глибше і вище, а не тільки зовнішнє бачити.

Я звернув увагу, що практично всі посли, культур-аташе, які працювали і працюють у нашій столиці, уміють грати на якомусь інструменті, вміють диригувати, пишуть есе або поезію, малюють, всі вони вельми освічені, висококультурні люди. Я зрозумів, що дипломатом не може стати людина, яка не вміє нічого робити іншого, крім політики.

— А наших урядовців практично не можливо побачити в оперному або в драматичних театрах, у філармонії. Напевно, не знають, де вони розташовані.

— Вони віддають перевагу попсі, особливо під час виборів.

— Іване, Ви нарікали на швидкоплинність часу. І все ж в цій гонитві, що вдалося зробити таке, чим Ви пишаєтеся.

— У мене складається враження, що я живу трьома життями: в академічній сфері, джазовій та співочій. Насправді це різні середовища, населені іншими людьми, спілкуючись з ними, ніби потрапляєш у різні виміри. Це нібито добре, але не встигаєш сконцентруватися, тому я дедалі більше націлений на те, щоб цілковито визначитися і, можливо, в один бік — академічний. Тому що краще робити щось одне блискуче, ніж десять речей поспіхом.

З огляду на те, що відбувається навколо мене, розумію, що я більше не встиг зробити, ніж зробити. Етапних творів не так вже і багато. Мені не соромно за свою дипломну симфонію, з якою випускався з консерваторії. Цікавим є фортепіанний квінтет «Від початку до безкінечності» (Ab ovo ad infinitum) із використанням запису магнітофонної плівки. Я написав кілька творів на духовну тематику: «Двадцять сьомий псалом» на канонічний біблійний текст для соліста, мішаного хору і низьких струнних, «Покаянну молитву», «Чотири молитви до Пресвятої Богородиці», «Богородичен» для хору, «Молите Господа с Небес» для фагота соло. Напевно, етапним був твір «Сім ангелів із сурмами» для віолончелі й баяна на замовлення португальського віолончеліста Луїша Андрадо та ірландського баяніста Дермота Дана, згодом я зробив версію цього твору для альта з оркестром. На замовлення польської фундації «Приятелі варшавської осені» написав твір за назвами філософських категорій, спрямованих, на мій погляд, у русло духовної історії — «Там і колись, тут і тепер» для клавесину і комп’ютерного саунд-колажу. Прем’єра відбулася у Вроцлаві (Польща) на першому міжнародному фестивалі «Нова музика електронічна», грав неперевершений клавесиніст Марек Топоровський, відомий на батьківщині й у світі. Цей твір він виконував у Києві й Львові, також концертував із ним у Страсбурзі.

Разом з драматургом і поетесою Софією Майданською я зробив у Національній філармонії України і Київському муніципальному театрі опери й балету для дітей та юнацтва два цікавих проекти за творчістю Івана Франка. В першій роботі «Твої очі як те море» актор Олексій Богданович виконував роль молодого Франка і такого, знаєте, гетевського Вертера, героя творів Каменяра. Таке своєрідне поєднання. Софія Майданська вміло вибудувала дійство з різних віршів поета, його листів, прозових творів. Я написав музику для невеликого ансамблю з десяти музикантів, котрі перебували на сцені. Балетмейстер Аніко Рейхвіашвілі поставила хореографічні номери.

Другий великий проект «Іван Вишенській» ми зробили за однойменною поемою Івана Франка про видатного апологета православ’я в Україні, який закінчив своє життя на Афоні. Із Софією ми долучилися до дерзань-переживань і пошуків Вишенського, створили твір-мелодекламацію для актора-читця, чоловічого хору, оркестру і саунд-колажу (тут я використовую також електроніку). У цій незвичній виставі, як не дивно, з’являються навіть Гітлер і Ленін. У вас виникне запитання: «Яке вони мають відношення до сімнадцятого століття?» Річ у тім, що Франко вустами Вишенського (його грав львівський актор Олег Стефан) передбачив усі наші жахливі реалії. Тому перегукуються між собою промови Гітлера і Леніна, двох диктаторів, що створили історію страху і ганьби людства, які нищили мільйони людей, коли навіть кровожерливість царя Ірода тьмяніє. Дивно, але до всіх жахів, що нині нас оточують, ми йшли свідомо. І йдемо свідомо до подальших трагедій, тому я не бачу в нинішньому житті підстав для особливих надій на те, що у майбутньому все буде гарно і добре. Нині 20 відсотків населення планети має можливість поступово знищувати природне середовище. Яким чином? Завдяки шаленим грошам і промисловості вони руйнують екологію. Нещодавно я вичитав, що за підрахунками фахівців ООН людству залишилось років з двадцять до наступу глобальних потрясінь на Землі, пов’язаних з недостатністю води і харчів, енергоносіїв, з погіршенням клімату, природними катаклізмами. Тобто йдеться вже не про те, що людство не зможе це зупинити, ми не зможемо цей процес загальмувати. А поки що наші люди, маючи дві мобілки, купують собі зайву третю, це не просто надмірна розкіш, це небезпечна дурня: весь простір пронизаний шкідливими частотами-хвилями і кожний відпрацьований акумулятор – це отрута. Ми наближаємося до колапсу на вулицях і дорогах, які окуповані автомобілями. З другого боку, їздити на авто – дороге задоволення. Отже, треба обмежувати розмножування цивілізаційних “зручностей”, переходити на режим суворої економії. У монахів, які живуть аскетичним життям і наближені до Бога, немає всіх цих кайданів, які понавішували на себе ми, світські люди. Ми вперто оцінюємо “пана по халявах”, а не по тому як людина мислить, що вона зробила в цьому житті. Через зовнішнє бачення світу розкривається міра внутрішніх чеснот, і яке благо для всіх, якщо вони орієнтовані на “розумне, добре, вічне”, а не на матеріальну мішуру. Гадаю, що у виставі “Іван Вишенський” саме про це йдеться. Твір закінчується хоровим розспівом “Господи, помилуй”, бо у фіналі Вишенський тихо зникає як видіння. Франко дає нам можливість замислитись на тим, як саме цей чернець закінчує своє земне життя. На Афоні монахи-затворники знаходять свій вічний спокій в скельних печерах над морем, з однієї з них Вишенський ступив і тихо щез. Він ніби залишає загадку: чи він попрямував до козацької барки, яка за ним припливла (бо ж люди просили, щоб він повернувся на Батьківщину боронити Божим словом Україну), чи він все-таки ступив на промінь, який навскіс йшов до Неба, і по ньому пішов до Бога вимолювати найкращу долю для України, і в тому була його любов до рідної землі (тому я і закінчив твір хоральним розспівом, характерним для молитви). Обидві вистави неодноразово показували по телебаченню на каналі УТР.

— Вам притаманний реалістично-песимістичний погляд на те, що відбувається. На жаль, дійсність не викликає оптимізму, це — факт. Однак Ви не залишаєте спроб очистити цей світ від бруду. Що Вас сподвигає? Що не дає остаточно зануритися в скепсис?

— Хто такий песиміст? Це добре поінформований оптиміст. Надія вмирає останньою. Сподіваюсь, що люди все ж таки оговтаються і схаменуться. Тішить те, що покоління 8-9-річних — це наше майбутнє. Коли це покоління підросте, то врятує, можливо, Україну і весь світ. Принаймні призупинить руйнацію. Є надія на те, що люди все-таки відчують Бога в своєму серці, й ми подолаємо кризу завдяки вірі в Господа. Ми настільки всі матеріалізовані, що не розуміємо: аморальністю ми робимо наше життя навіть матеріально важчим, гіршим. Мені іноді кажуть: “Ти зі своїм ідеалізмом перегинаєш палицю, навіщо це нам потрібно”. А мене вражає ця незріла думка. Як ти ставишся до Бога, до промислу Божого, так тобі і подається. Елементарний приклад. У вас є машина, ви її заправляєте найкращим бензином і маслом, правильно витримуєте робочий режим, миєте і доглядаєте, то ж машина у вас працює, як часи, і допомагає вам у ваших справах. А ставлення до Бога – це, зрозуміло, вищий рівень сумління і відповідальності. Ми кожного дня вмиваємося, чистимо зуби, після душу перевдягаємося у чисте і так далі. А душу і помисли чистити забуваємо. Сходити на сповідь і причастя не знаходимо часу. Це я говорю не тільки про когось, а й про себе, через суєту не встигаєш по справжньому думати про вічне. Я коли заходжу до церкви, мені там справді дуже добре, я насичуюсь спокоєм і теплом. Церква – це те “розумне, добре, вічне”, до чого треба постійно йти, а краще летіти.

Я не втрачаю надію, що з Божою поміччю зможу написати нові цікаві твори. Вдалося втілити ф’южн-проект “Майстер снів” за поезією Валентини Давиденко. Попередній, ще більш відвертий ф’южн-проект “Музика української землі” поєднав джаз, фольк, автентику і академічну музику, я задіяв струнний квартет, шість джазових музикантів і тріо автентичних співачок “Отава”. У проекті з Валентиною Давиденко поєдналися кіно, хореографія, вірші, скульптура, спів. На сцені був доволі екзотичний склад: струнний квартет, контрабасист, барабанщик, перкусіоніст, баяніст, бандурист, піаніст, співачка. Це був симбіоз джазу і популярної музики, особлива подача — співана поезія. В підсумку я зміг передати настрій і зміст, які закладені у віршах Валентини Давиденко. Планую найближчим часом зробити DVD-сесію “Майстра снів”, — з гарним звуком і освітленням, з гідним технічним забезпеченням, щоб все було по-справжньому якісно, феєрично і… оптимістично. З одного боку вірші Давиденко мають “присмак” природного песимізму, з другого — вони як бутон розгортаються і ми бачимо, як з цієї квітки життєдайні промені розходяться, бо в цій талановитій поезії постійно присутнє відчуття природи, відчуття зв’язку людини з природою, з Богом. Іноді Валентина, може, і не вкладає божественну ідею, але я бачу саме цю підкладку, наприклад, у рядку “Зеленаві твої небеса” слово Твої я сприймаю з великою літери, тобто уявляю зеленаві Господні небеса. І коли цю пісню співаю, то переповнююся саме Небесною благодаттю, хоча такий підхід до поезії — не моя регулярна “метода”, що є модною в багатьох сектантських церквах, які до нас звідусіль понаїхали, здається ми вже “приголубили” 1200 сект. Я — православна людина, не схильна до написання всіляких екзальтованих гімнів із нічого типу «Гей, гей, ми любимо Господа». Але в цьому разі це само напросилося, це — моє бачення, моє відчуття, моє тихе визнання, що я люблю Всевишнього.

Любов і потяг до сонця, до неба, до Всевишнього ми висловлюємо через творчість і свої вчинки. Хтось при вигляді людини з простягнутою рукою на Хрещатику каже: “От, понакупляли купу місць на Хрещатику, аби збирати гроші”. Можливо, вони і купили, це вже їхня справа, але коли я йду і бачу, що ця людина дивиться мені в очі, то думаю: а, може, це Господь мені заглядає в очі, і я маю щось зробити для цієї людини. Світлі люди, які дивляться очами Всевишнього, скрізь зустрічаються, якби у нас їх не було, то з країною давно уже стався би, як кажуть, “кирдик”.

Я не хочу казати, що пишаюся своїми добутками (бо не можна від самого себе чманіти), я констатую: це зроблено. До чогось я, можливо, буду повертатися, щось доробляти, а, значить, тим жити.

Сподіваюсь, що цикл «Музика української землі… Симфонія відлуння» втілиться також і з Ніною Матвієнко. Цей проект готується з оркестром «Київські солісти» під орудою Богодара Которовича: українська народна пісня поєднається з джазовими, ф’южновими прийомами, але вже у виконанні Матвієнко, струнного оркестру, джазової групи, перкусії.

Сформувалися задуми-ідеї написання кількох академічних творів, найперше «Концерту для скрипки-альта з оркестром», другого фортепіанного концерту, вокальних творів за віршами французьких і українських авторів, «Дитячого альбому».

Я займаюся підготовкою фестивалю “Фарботони”. Запрошую письменників, поетів, композиторів, музикантів. В рамках програми — літературно-мистецький проект “Жива душа поетова, святая”. Крім концертів та круглих столів влаштуємо поетичні кав’ярні. Намагаємося робити цікаво, неформально, щиросердно. Я вважаю, що на Кобзареві багато хто спекулює, а ми щорічно робимо справжнє, не заангажоване свято.

В цілому в Україні про Шевченка мало знають, за великим рахунком тільки науковці, літератори, інтелігенція та ті, хто добре вчив Шевченка не тільки в школі… А більшість віддає сьогодні перевагу футболісту Шевченку, особливо молодь. Я не проти футболу і того, що в державі обов’язково має бути підтримка певних видів спорту на національному рівні. (Якби таку підтримку мала національна культура, половина цього інтерв’ю не мала б сенсу). А Кобзаря треба вивчати і неформально подавати, кожне його слово напрочуд пророче, актуальне, який вірш не візьмеш, таке враження, що поет живе поруч і про нас сьогоднішніх пише.

— Особисто у мене виникає відчуття, що нинішнє покоління 18-20 річних занадто деформоване, спотворене — політико-соціальною ситуацією в країні, демагогічними, кримінальними можновладцями, нашим телебаченням, відсутністю молодіжної освітньо-культурно-оздоровчої політики. Ви сказали, що покоління 8-9 річних дітей врятує країну. Чому Ви так сказали? Як ви оцінюєте 18-20 річних, адже як педагог Ви з ними постійно спілкуєтеся. Чи є серед них чисті одухотворені люди?

— У мене дуже схожі з вашими враження і оцінки. Я вже втомився говорити про Fm-радіо, телебачення, які здійснюють ефірне знущання аморальними передачами, дурнуватою рекламою, бездарними кліпами, в яких, якщо нема оголеної жінки, то це вже не рейтингові кліпи. Я, до речі, чув від молоді, читав в Інтернет-форумах типове вже нині визнання: “Нам набридло дивитися на паради оголених тіл, нам це нецікаво! Дайте щось справжнє, високохудожнє, романтичне”. Суспільство давно вже ностальгує за делікатністю, доброчинністю, за лицарським ставленням до жінки.

— За таїною цнотливості.

– Так, за таїною цнотливості. Її сьогодні вже нема, не модно бути чистим, наївним, лагідним. Модно брутально лаятися, модно курити (і не просто сигарети, а ще й “травку”), модно пити горілчані вироби, а на вулицях смоктати пиво з пляшок. Ця тимчасова, наносна “модність” є проявом людської слабкості. На щастя, серед 18-20 річних не всі спотворені і зіпсовані, можливо, четверта частина, можливо, третя, бо якби вони були всі спотворені, то, повірте, ми мали б великі проблеми, всі вулиці були б уже в крові.

Трагедія чималої частини хлопців і дівчат йде від батьків, які у час становлення дітей або тяжко заробляли, або страшенно крали, вони були зациклені на цьому. Нині батьки, які страшенно крали або тяжко працювали, уже більше зосереджені на тому, щоб своїм дітям або онукам дати гарну освіту, в тому числі мистецьку, виховати пристойно. От чому в мене є надія саме на цих 8-9 річних дітей, бо дідусі-бабусі і батьки уже зацікавлені в тому, щоб зробити з них гідних людей, вони бачать, що іншого варіанту бути не може. Можливо, саме це покоління припинить насильство не тільки в житті, а й на телеекранах, зупинить засилля жахливої реклами. Можливо, тоді в ефірі поновляться програми з класичною і просто хорошою музикою в усіх жанрах, з’явиться більше літературних і наукових передач. Канал “Культура” вийде з жебрацького стану і стане найпопулярнішим. А поки що бігборди і телебачення втовкмачують “Молодь вибирає пепсі”, “Шейканемо, бебі”, але це зовсім не означає, що юнь вибирає пепсі і шейк, щоб не пити горілку. Все одно вони п’ють алкогольні напої, а якщо не п’ють, то заповнюють духовний вакуум в тоталітарних сектах, які руйнують їхню свідомість, прибирають до рук майно. У цієї молоді рвуться контакти з батьками, зовнішнім середовищем, у них атрофується бажання любити і допомагати ближнім. 8-9-річні позбавленні цього лиха, їхні батьки вже навчені гірким життям, і тому у цих дітей більше шансів вирости не спотвореними.

— Може, ми колись доживемо до тих часів, коли бігборди закликатимуть: “Молодь вибирає Бога”, “Молодь вибирає Шевченка”, “Молодь вибирає Шекспіра”

— І хай це будуть правдиві слогани, а не тупа декларація. Гарне має культивуватись в школі і в сім’ях. Раніше з цим у нас було краще. Хоч би що там не казали про Радянський Союз, але освіта була на найвищому рівні, ми тими залишками досі користуємося. Батьки приділяли багато уваги вихованню дітей. Нині батьки віддають дітей в школу і думають: все, справа зроблена, там всьому навчать. Дитина повертається додому зі школи і бачить зовсім іншу картину, абсолютно інші пріоритети. У вільний час батьки у кращому випадку заведуть дитину в кіно на якийсь мультик чи в “Макдональдс”, покупки зроблять. Бува на родинне свято гості прийдуть: наїдяться і нап’ються. От і все виховання. Але цей “пофігізм”, мені здається, йде на спад. Чимало родин починають відвідувати церкву. Багато з них роблять це свідомо, а не тому, що модно, як дехто думає. Маленькі діти за своєю природою наближені до Бога (дитя взагалі приходить до нас від Бога; хоч ми кажемо, що батьки народжують дітей, та ні, це діти знаходять своїх батьків, Господь подає дітей батькам), а старі розуміють, що залишилося дуже мало жити і треба подумати про душу і Бога.

— Старі йдуть до Бога, а діти ще не відійшли від Бога.

— Авжеж. Діти — це посланці Бога, які мають навчити нерозумних батьків важливим речам.

Тому я дуже розраховую на нові покоління дітей, які більш розумні і глибокі. Це дає надію на найкраще.

Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал Українця
Оригінал статті «Іван Тараненко: «Кому потрібні українські композитори?»» за адресою: http://www.vox.com.ua/data/2008/04/07/ivan-taranenko-komu-potribni-ukrainski-kompozytory.phtml
ivantara

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *